Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пісні про любов і вічність (збірник) 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пісні про любов і вічність (збірник)" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 82
Перейти на сторінку:
уже зрілим псом і все своє свідоме життя провів на березі Ґанґи, дивлячись на її води, купаючись у ній, спілкуючись із псами, які гуляли тут же, вздовж набережної, видивляючись, що би поцупити у туристів.

Іноді я зустрічався з Нанді – він вибачив мені мою малодушну втечу, і ми почали час від часу бачитися, аби перекинутися слівцем. Втім, коли Нанді спитав мене, чи збираюся я ще коли-небудь потрапити в Пурі, я опустив очі й знову став уникати його. Згадувати цей період свого життя я не хотів.

У Чарлі щось було негаразд із серцем. Одного разу, викуривши добрий чілум чарасу з дурманом (я відрізняв за пахом усі різновиди сумішей, що були в обігу на ґгатах), Чарлі схопився за груди, упав на ґгат і довго лежав, посмикуючи ногою. Після цього випадку він почав іще менше рухатися. Довгі дні він був зовсім без сил, не маючи наснаги навіть сісти. Двоє садгу, що часто бували на місці, неподалік облюбованого Чарлі, допомагали йому, приносячи гарячий чай та хліб, і за якихось два тижні Чарлі знову оклигав.

Ми пережили туристичний бум, пережили кілька повеней і посух, пережили мор, що викошував псів і особливо нещасних садгу, і якось дотягли до дня, коли Чарлі сказав, що збирається померти. Це був той самий рік, коли відійшов Нанді – його теж забрала ця таємнича хвороба, і одного разу я просто побачив його мертвим на ґгаті – було це вранці, Нанді лежав, відкинувши копита, не ворушився, а язик висунувся з його морди. Мені закортіло дізнатися, куди ж відправляються такі величні тварини, як він, після смерті? У мене більше не було страху до того, що було там, за межею смерті – сама лише цікавість.

Ми мало розмовляли з Чарлі. Іноді мені здавалося, що він розуміє, що я розумію його, і тоді Чарлі починав розповідати мені історії зі свого далекого минулого, з часів до аварії. Але то траплялося вкрай рідко, і здебільшого Чарлі цілими днями, а то й тижнями, міг не зронити й слова. Він заріс, почорнів, від нього тхнуло застарілим потом і чарасом, тож, якби хтось намагався впізнати в ньому європейця, це навряд тепер було би можливо.

Коли Чарлі сказав, що вмиратиме, я й сам відчув, що мені залишилося мало. Дев’ять років для пса – дев’ять літ, дев’ять зим – час достатній, аби втомитися від цього нікчемного валандання хвостом і вічного пхання носа у кожну краплину сечі, в кожну купку лайна. Я чекав уже смерті, чекав її як милості – з мого вигляду можна було би подумати, що я вже й так давно повинен був здохнути, але ж ні – Варанасі зробило мене особливо живучим, і це лякало мене. Мені до голови іноді заходила думка: якщо я навчився виживати тут, у Касі, як довго я зможу протягти в інших місцях, де немає всіх цих нечистот, вічної димки від тліючих тіл, де немає смердоти гниття? Я хотів поскорше піти звідси, піти далі – туди, куди йдуть білі бики, такі, як Нанді.

Зрештою, можливо, що й після смерті псам буде своя дорога, і це буде дорога, де голову доведеться прихиляти низько-низько.

Чарлі сказав, що він збирається померти – ось-ось він мав залишити тіло. Він нічого не робив – жодних особливих приготувань. Просто сидів і чекав. Перестав їсти й пити, і за день під палючим сонцем так ослаб, що, можливо, цим і пришвидшив собі кінець. На другий день, після обіду, я відійшов від Чарлі, аби скупнутися у воді, трохи охолодитися від спеки, що була того літа особливо дошкульною, а, коли повернувся, Чарлі уже не було. Було тіло – і тепер я виразно бачив, що то лишень оболонка, з якої сам Чарлі, наче метелик із лялечки, випурхнув і відправився кудись у чергові мандри.

Садгу, котрі знали Чарлі не перший рік, зібралися над його тілом і про щось перемовлялися. Врешті, вони забрали тіло і понесли його на віддалені ґгати, де було менше цікавих очей.

Тіло Чарлі посадили на крісло, так, наче він сидів собі та просто дивився за обрій. Щоби він не упав, його за живіт прив’язали до спинки крісла, а на коліна поклали велику, як бича голова, брилу льоду. Садгу якийсь час ще сиділи біля покійника, палили й розмовляли, а потім пішли, а я ліг біля його ніг і чекав, коли ж смерть забере і мене.

Лід поволі танув, на тіло Чарлі вже сідали птахи і час від часу скубли його то за вухо, то за щоку, то клювали в око. Я гавкав на них, – точніше, сипів, як міг, – але вороняччя було нахабним, птахи швидко перестали боятися мене і влаштували собі з тіла Чарлі вечірню учту.

Чарлі сидів зі шматком льоду на колінах, обличчям на захід і, якби міг, дивився би на побране золотом небо над Касі – як завжди, повне повітряних зміїв, голубів і шулік, що пильнують за свіжою падаллю. Касі й саме ставало позолоченим, сяяло своїми розваленими баштами і банями храмів, і я пригадав, що я – в Місті світла.

Наступного дня, коли весь лід, що був на колінах у Чарлі, розтанув, а сам він роздувся і набув дивного коричневого кольору, знову прийшли садгу. Вони загорнули Чарлі в помаранчеву тканину, побризкали водою і кинули тіло просто з ґгату до Ґанґи. За хвилину вони, вже весело перемовляючись та підморгуючи один одному, сиділи, розпалювали чилум, про щось жартували та сміялися.

Я відчув, як останній болючий нерв, котрий прив’язував мене до Варанасі – ні, до чогось більшого, аніж Варанасі, до всього мого життя, до всього світу, який я раніше знав, до себе самого – перервався, і мені страшно закортіло заскавуліти. Та я був уже надто старим, аби скавуліти. Я просто підібгав, скільки було сили, хвоста між ноги і дивився на Ґанґу й те золоте небо над нею, – дивився і не розумів, бо так, власне, нічого і не втямив від цих років, поки бродив по землі, так нічого і не ввійшло мені до серця, що могло би перевернути мене, моє єство, що взяло би мене за душу і вивернуло назовні, нехай – з болем і криками, нехай зі сльозами та слиною, але і з полегшенням. Полегшенням від того, що дні мої, врешті, увінчалися успіхом і я недаремно волочив себе цією багатою, але такою чужою країною.

Але ж ні –

1 ... 73 74 75 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісні про любов і вічність (збірник)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісні про любов і вічність (збірник)"